Синьо-жовтий стяг для Народного Героя України Анатолія Водолазького, то не тільки головний державний символ, за який триває віковічна боротьба. Це його генетичний код – людини, для якої вірність рідній землі є найвищим проявом честі і гідності.
Сміливість залишатися собою
Історія Анатолія Водолазького – це розповідь про внутрішню свободу та силу. Залишатися перш за все – людиною, вірною власним поглядам. У 2014-му саме це керувало його рішенням підняти прапор своєї держави в окупованій Дружківці. Це був його маркер цінностей, його боротьба за свободу, прищеплена ще у дитинстві.
Анатолій Данилович народився у Воронезькій області, селі Морозівка, яке до 1924 року входило до складу України. Його велика родина пережила репресії та заслання до Півночі, Архангельської області, але ніколи не втрачала свого коріння, залишалися українцями. Лише у 1954 році, коли батькам видали паспорти, сім’я змогла покинути Північ, переїхала до Таганрогу. Анатолію Водолазькому тоді було лише три роки, але його пам'ять вкарбувала подорож «теплушками» у невідомість і як маленьким збирав колоски на колгоспному полі, допомагав бабусі заробити трудодні.
Україна завжди була у його серці. Ще у юнацтві він об’їздив її куточками, а душею прикипів до Дружківки Донецької області. У 1975 році, 24-річним, приїхав до міста. Тут зростала його родина. Разом з дружиною Ларисою виховували трьох дітей, зводили будинок, працювали. Пустили своє коріння, і здавалося, ніщо не вплине на їхнє життя. Але прийшов 2014 рік…
Бути українцем
У квітні 2014-го у його рідну Дружківку зайшли бойовики «днр». На очах Анатолія Даниловича захоплювалися адмінбудівлі, зривалися державні символи. Люди, яких вважав українцями, проявлялися зрадниками і колаборантами. На той час родина переїхала у передмістя, до селища Олексієво-Дружківки, будували дім, розширювали господарство. Пізніше вони усвідомлять, що це рішення врятувало їм життя.
А тоді, навесні 2014-го, Анатолій Данилович споглядав за всім, що відбувається і згадував час анексії Криму, коли чітко зрозумів, що ці дії росії матимуть продовження, ворог не зупиниться.
У місті з’являлися блокпости, де разом з днрівцями хазяйнували кримінальні елементи. Ширилися мародерство, викрадення цивільних, грабіжництво, вбивства.
-Це були страшні часи для людей, коли тобі могли приставити дуло автомата до скроні, а ті, хто повинен тебе захищати, тоді ще працівники міліції, переходили на бік ворога. У Слав’янську, Краматорську, Дружківці, у так званих «комендатурах», допитували українських патріотів, тортури тривали годинами. Тіла закатованих потім знаходили у річці Торецьк та кар’єрах. Доля багатьох вбитих так і залишається невідомою,- згадує Анатолій Данилович.
У центрі Дружківки, в 30 метрах від будівлі виконкому, влаштували катівню, звідки вже не поверталися люди. На подвір’ї цієї в’язниці проводили розстріли. Утримували навіть неповнолітніх.
Один зі священників, отець Павло, намагався зупинити ці безчинства, їздив блокпостами, просив не чіпати людей, через що був жорстоко вбитий бойовиками.
Над містом нависав триколор та прапор днр.
Не мовчати
Анатолій Данилович і сьогодні без хвилювання не може згадувати той час. 2014-й оголив людську сутність. Його рішення вийти з прапором у центр окупованої Дружківки було усвідомленим, це означало, що український дух не зломлено. Він знав, що може вже не повернутися до рідних, тож було важливо зробити так, аби про акцію дізналися не тільки у рідному місті, а й далеко за його межами. Щоб люди знали, що Дружківка чинить опір злочинцям. Повідомив про спротив журналістам та правоохоронцям і 22 травня о 15:30 розгорнув блакитно-жовтий стяг у центрі міста.
-Люди реагували по-різному. Хтось потайки, жестами висловлював підтримку. Були ті, хто не приховував відкритої ворожнечі, - згадує він.
Акція тривала усього 10 хвилин, але її встигла зафільмувати журналістка. Спротив був перерваний днрівцями, яких викликала одна зі «свідомих» перехожих.
З мішком на голові Анатолія Водолазького везли у невідомість. Він чув розмову, як один з бойовиків пропонував вбити його, «вирішити» проблему швидко. Інший нагадав про журналістку та відео, що за цим доказом його можуть шукати.
Наступні дні він провів у катівні Краматорська. Наглядачі забрали всі особисті речі, називаючи його між собою – «отой прапороносець». Він чув крики, розуміючи, що відбувається за стіною, бачив як ведуть підвалом людей з проукраїнськими поглядами. Вдень в’язнів гнали вантажити мішки з піском, ставлячи непосильну норму. Мешканці міста боязко проходили повз, але були й ті, для кого людяність вище страху.
-Одна жінка підійшла і почала допомагати нам з напарником вантажити мішки. Її відганяли, а вона все-одно тримала мішок, щоб ми швидше його наповнювали, - розповідає Анатолій Данилович.
Вирватися з катівні допоміг випадок. Доки один з наглядачів сказав чекати, коли видадуть особисті речі та відволікся, інший прошепотів: «Тікай».
Додому Анатолій Водолазький повернувся з вибитими зубами, виснажений. Він знав, що його шукають у Дружківці. Переїзд до передмістя врятував родині життя.
Замість слів – дія
У вересні 2014 бойовики виходили з Дружківки. Люди були у стані страшного очікування і не помилялися. Днрівці не дотрималися домовленостей, їм був наданий «зелений» коридор для виходу з окупованої території, натомість бойовики розстріляли наших військових під Іловайськом, порушивши надані зобов’язання.
Дружківка була звільнена від бойовиків. Ціна цього була високою…
Для Анатолія Водолазького почався новий, важливий етап – волонтерський. Їхній дім став не тільки місцем зустрічі однодумців, своєрідним хабом допомоги військовим, переселенцям. Він виступав як громадський координатор патріотичних та культурних проєктів, зокрема, всеукраїнського потягу єднання «Труханівська Січ». Їх підтримувала молодь, з якою вони говорили про національну самовизначеність, важливість берегти своє, українське, нести відповідальність за долю країни.
Десятки зустрічей, сотні вантажів заради того, аби наші воїни відчували надійний тил.
Це було по-справжньому важливо для Анатолія Даниловича, який добре знав, що приносить із собою «руський мир». У 2015 році за мужність, відвагу та самопожертву Анатолію Водолазькому було присвоєно звання Народний Герой України.
У пам'ять про всіх патріотів, він незмінно піднімав прапор у центрі Дружківки – символ нескореності. А 22 травня було названо його земляками Днем Честі. Тепер щороку все місто виходило, щоб підняти головний символ держави – у єдності та згуртованості.
Це – моя країна!
З 2014 року війна не облишала їхню родину, тепер вона постала у своєму кривавому обличчі. Його рідна Дружківка сьогодні під цілодобовими обстрілами.
Попри постійні повітряні удари, він до останнього продовжував волонтерити, збирати навколо себе однодумців, але війна диктує свої правила.
Вже другий рік Анатолій Водолазький з дружиною, донькою та онукою мешкає у Покрові. Їхній будинок повністю зруйновано, але не вбито віри.
Анатолій Данилович залишається вірним своїм переконанням. Головний символ його спротиву - український стяг - разом з ним.
Він тримає зв'язок зі своїми земляками, побратимами і продовжує розповідати про нескорених - героїв, які ведуть боротьбу за незалежність.
Він піднімає Прапор за Дружківку, Покров і кожне українське місто, як символ нашої Перемоги.
Пресслужба міського голови.
Фото з архіва Анатолія Водолазького.
